Багато хто вже давно знайшов відповідь на питання щодо того, чи можна вважати комікси мистецтвом. Але велика кількість людей, у тому числі й з академічного середовища, досі скептично налаштовані до визнання цього різновиду творчості справді чимось вартісним, чимось таким, що варте дослідження та серйозного осмислення. Чому ж там відбувається? Щоби краще розібратись у ситуації, ми пішли на лекцію викладача Національного університету «Острозька академія» та комікс-колекціонера Максима Карповця, яка називалася «Чому комікси є мистецтвом?» й відбулася у межах Київського Фестивалю Коміксів.
Тема коміксу як мистецького твору може розвиватися в абсолютно різних площинах. Можна іти з академічного боку і намагатися зрозуміти, чим є комікси, вивчити їхню генеалогію, історію. А можна підійти з іншого боку і почати говорити про те, чому комікси не вважають мистецтвом, тобто спробувати спростувати ті закиди, які дуже часто лунають від людей, що скептично налаштованої до коміксів. Це не тільки та аудиторія, яка взагалі не знайома з коміксами і вперше бере їх до рук, а й часто аудиторія академічна, серйозна, люди, які розуміються на мистецтві, літературі і взагалі доволі «в темі», але вони категорично не приймають комікси як мистецтво.
Якось звернувся до мене студент філософського факультету, який написав магістерську роботу про комікси, де він розглядав комікси з феноменологічної точки зору. Коли він захищав роботу перед комісією, викладачі не до кінця розуміли доцільність такої роботи, хоча це не завадило йому отримати найвищу оцінку. Бачимо, що в серйозному академічному середовищі є супротив такій темі. Якщо взяти до уваги статистику публікацій та книжок про комікси, то з’ясуємо, що таких надзвичайно мало. Усі посилаються на класичну книжку «Зрозуміти комікси» Скотта Макклауда (Scott McCloud «Understanding comics», 1993), яку вже видало українською видавництво «Рідна мова». Ця книжка має культовий статус, але з часу її видання пройшло вже майже 30 років, а досі не написано нічого серйознішого чи бодай більш авторитетного.
Які ж причини зупиняють серйозну/несерйозну академічну аудиторію та простих читачів сприймати комікси, як окремий вид мистецтва? Таких причин, на мою думку, є три.
Перша і найстандартніша причина, мовляв, комікси для дітей або підлітків. Це пов’язано не стільки з тими темами чи сюжетами, які присутні в коміксах. Річ в іншому — в історії медіуму. Офіційна історія коміксів починається з так званих стрипів (Strip, Comic strip) — із невеличких історій, які видавали в газетах чи журналах. Це були великі шпальти, призначені для невибагливої публіки, щоб завершити чимось випуск новин. Так склалося, що цей формат мав на меті розважити або ж покритикувати. Дуже часто він був пов’язаний з карикатурою.
Карикатура — теж досить близький за походженням вид мистецтва, який той же Арт Шпіґельман відносить до низових жанрів, разом із рекламою та графіті. Зрозуміло, що газети тиражуються, стрипи бачать багато людей, і це теж ставить під сумнів якість і статус коміксів, які не можуть бути мистецтвом, бо мистецтво унікальне, авторське, чимось антитиражне. Таким чином тиражування й масовість також накладають певний стереотипний відбиток на комікси.
Друга причина більш методологічна: що робити з коміксами — читати чи дивитися? Це візуальне медіа чи література? Насправді, жодне зі вказаного, а радше щось синтетичне. Тому в історії візуальної культури дуже складно прописати традицію коміксу. З одного боку, вони не вписані ані в живопис, ані в літературу. Хоча їх намагаються класифікувати і так, і так, що тільки згубно впиває на комікс. А з іншого боку — вони потребують окремого простору, свого середовища, яке досі формується.
А по-третє, — якщо це мистецтво, то яким чином його експонувати? Пропонувати для показу окремі панелі (фрейми)? Чи виставити перші екземпляри, скажімо, «Тентена» Ерже? Чи виставити лише обкладинки? В будь-якому разі, це доволі складні питання. І які галереї мають виставляти комікси? Бо ж галереї фокусуються переважно на так зване високе мистецтво, а стереотипи першого пункту заважають сприймати комікси серйозно.
Щодо проблеми автентичності, то щотижневий вихід коміксів позбавляє їх претензії на «вічний статус», яким вирізняється класичне (міметичне) мистецтво. Як комікси можуть бути вічними, позачасовими, якщо вони принципово вкорінені в час? В американській культурі досі є щотижневий «день середи», коли масово виходять випуски різних серій Marvel, DC чи незалежної індустрії. Всі чекають середи, всі точно знають, що отримають черговий випуск своєї улюбленої серії. І ця традиція тягнеться ще з покоління батьків та дідів, які також ходили в локальні комікс-шопи, щоб придбати комікс про своїх супергероїв. Зрозуміло, що ґіки ходили не тільки за порцією нових коміксів, але й настрою, натхнення, певного долучення до сакральної сфери однодумців. Однак потрібно сказати, що це в принципі не заважає коміксу виходити поза межі цієї регулярності, адже рано чи пізно всі ці окремі серії об’єднуються в єдину історію. І ця історія може претендувати на вічний статус або виходити поза схемою «день середи».
Які ще перешкоди? У доступних темах і мотивах. Мовляв, комікси дуже спрощують певні історії й взагалі прямо говорять про ті чи інші речі. Але в цьому й особливість коміксів. Тобто те, за що критикують комікси, і вирізняє їх як медіум. Спрощувати і правильно подавати ту чи іншу історію, чи героя ― дуже складно. Не всім авторам дається грамотно візуалізувати той чи інший матеріал. Ще одна перешкода — відсутність одного автора, бо комікси, як специфічний медіум, складається з великої кількості учасників. Насамперед ми говоримо про американську школу, де є сценарист, художник, колорист, шрифтовик, є автор обкладинки, коректор, редактор і так далі. Приблизно десяток людей. І коли ми починаємо класифікувати комікси, виникає цілком логічне питання — а хто ж автор? Кому давати нагороду — художнику чи сценаристу? У коміксах це, як правило, командна робота. А якщо ми говоримо про європейську школу чи, наприклад, японську, то там не більше двох-трьох авторів. Якщо ми заглибимося ще далі, то ще одним фактором, який заважає нам сприймати комікси, як щось вічне і серйозне, є те, що дуже часто об’єкт дослідження доволі важко визначається. Досі не має якогось сталого розуміння, що таке комікс. Між науковцями та читачами немає спільного знаменника щодо цього питання. Вже згадуваний Скотт Макклауд пропонує наступне визначення: комікси — це сукупність певних картинок, які об’єднані певною історією. Але ми знаємо, що комікс може бути і без історії, без діалогів, без матеріального вираження як вебкомікси. Медіум досі розвивається, тому комікси ще не отримали свого статусу «закінченого мистецтва».
Яким чином ми можемо виправдати відсутність єдиного автора в класичній, мейнстрімній коміксовій версії? Що робити з автором? У коміксах це дуже цікаво відбувається, бо в індустрії важливо мати свій стиль, і це не лише в Європі чи в незалежних студій, а й в таких гігантах як DC або Marvel авторів дуже цінують. Як тільки з’являється автор зі своїм виразним стилем (йдеться не лише про художній візуальний стиль, але й уміння грамотно вибудовувати історію) — відбувається цей виплеск. Ми знаємо таких класичних авторів, як Джек Кьорбі (Jack Kirby) чи Стен Лі (Stan Lee), але й маємо «нову хвилю» коміксистів, наприклад, Том Кінґ (Tom King), Донні Кейтс (Donny Cates), Джонатан Хікман (Jonathan Hickman), Джефф Лемір (Jeff Lemire), Чіп Здарські (Chip Zdarsky), які задають нову моду в індустрії.